Надсилайте ваші скарги. Ми опублікували вже понад 4 000 скарг та понад 1000 вирішили! 

“Ви вважаєте, що нічого не винні Україні, а вона щось винна Вам?” - роздуми українки

20.04.2021 11:37
16
 

Жінка поділилась власним досвідом життя у Туреччині і пояснила, чим менталітет турків відрізняється від менталітету українців.

Ось її слова:

“Про те, хто, кому і що повинен. (Крик душі). Багато з моїх читачів знають, що я довго жила в Стамбулі. За 17 років життя в Туреччині, я ні разу не чула фразу типу “Що мені ця Туреччина дала?”. 17 років – термін чималий.

Я жила в різних районах, починала скажемо не з самого багатого (в трущобах жити не доводилося, Слава Всевишньому), але в районах, де жили дрібні торговці, мануфактурники, службовці, жити довелося, в перші 2 роки.

Я не бідувала, тому, що крім навчання працювала практично з перших своїх днів. Знання англійської допомогло мені влаштуватися репетитором для учнів молодших класів, а диплом вчителя музики, дозволяв заробляти приватними уроками в перші роки.

Було нелегко. Стамбул великий, метушливий, складний. Турецькою я володіла вже непогано коли приїхала, але він був ще слабкий для того, щоб з легкістю освоювати всю інформацію навчаючись в магістратурі. Доводилося багато читати і займатися.

По суті, я займалася в два рази більше, ніж інші студенти, тому що мені необхідно було якомога терміново освоїти турецьку мову (на академічному рівні) і володіти нею досконало. Складність ще полягала в тому, що практично всі історичні книги і підручники були написані старо-османською мовою.

Це практично іншу мову, в якому багато арабізмів. А оскільки відставати від групи однокурсників, як знань і успішності, не входило в мої плани, то, щоб все встигати, я жила в жорсткому дисциплінарному режимі, який встановила собі сама. Це мені дозволяло жити повноцінним життям, яка включала в себе все, навчання, роботу і моє тодішнє захоплення – глибоке пізнання Туреччини.

У Стамбулі не залишилося напевно жодної навіть маленької вулички, куди б я не забрела, жодної плитки Візантійської стіни, або вежі, які б я не досліджувала. Потім почалася моя професійна діяльність, в якій я досягла чималих успіхів. Мама була в Криму, вітчим помер, рівень життя в Україні впав, і мені довелося взяти на себе відповідальність не тільки за своє життя, але і за життя мами.

Отримавши ступінь PhD of Historical and Social Science, я прийняла нелегке для себе тоді рішення – залишити науку і піти працювати. Чи шкодую я зараз про це? Складно сказати. Може бути так, а може і ні. Любов до історії, дослідженням і аналітиці у мене так і залишилася і це все перетворилося в хобі.

А робота, мій професійний ріст, зробили мене тим, ким я є на даний момент. Мені багато в чому пощастило в житті. Я спілкувалася з самими дивовижними прекрасними представниками ділової частини Туреччини, з деякими політиками і бізнес-магнатами.

Я була входжу в самі елітні будинки Стамбула, спілкувалася в богемних колах. Я не хочу втомлювати вас перерахуванням імен всіх бізнесменів, артистів, художників, музикантів, письменників, авторитетних журналістів та інших, з ким досі підтримую прекрасні стосунки. Ви їх не знаєте і воно вам не треба. Мова зараз не про них.

Мова про те, що спілкуючись із різними верствами населення, починаючи від найбідніших, яких я зустрічала на ринку, до найбагатших, таких як покійний Рахмі Коч, я жодного разу, ні від кого, за всі 17 років життя в цій дивній країні, зі своїми політичними чварами, чимось схожими на Україну, з курдським питанням, переживши в ній не один теракт і катаклізми у вигляді потужного землетрусу в 1999 р ,, постійної війни на сході країни з PKK, я не чула такий ненависної мені і безвідповідальної фрази "Що ця ̶У̶к̶р̶а̶і̶н̶а̶ Турція мені дала?"

Тому що кожна людина народжена в Туреччині, незалежно від свого етнічного походження, вважає себе турком і не на словах любить свою країну, а завжди готова своє життя віддати за неї. Це було першим, що приємно вразило мене в Туреччині. Це було першим, що просто вбиває мене в Україні. Люди, схаменіться! Любити країну – не означає постійно критикувати владу і весь час чекати від неї подачки.

Любити країну – це брати і робити. Творити і творити. Приносити користь спочатку собі і своїм близьким, потім сусідові, місту та країні. І останнє. Якщо ви вважаєте, що ви нічого не повинні України, то чому ви думаєте, що вона щось повинна вам?” - публікує слова Ельвіри Булат "Електронна книга скарг України".  

Поділитись:
Останні скарги
На що скаржаться українці і яке найкриміногенніше місто? Звіт нашого порталу
Аферистка-роботодавець купається в чужих грошах: відправляє українців до Німеччини та кидає
Лісничі вбили рідкісну тварину, а їх начальника Зеленський визнав "Заслуженим лісником України"
Роботодавець-шахрай обдурює українців у Берліні: гроші взагалі не віддає, а робочі голодують
Власниця агенства з працевлаштування відправляє українців не на роботу, а в рабство
"Обігнали Трампа": зарплати українських чиновників перевищили доходи президента США
Трудове рабство: українці працювали на заводі в Чехії безкоштовно. Грошей так і не дочекались
Міністерство освіти хоче ввести дистанційне навчання на постійну основу. Батьки шоковані
"Зупиніть свавілля поліції!": українці скаржаться на протиправні дії правоохоронців
"За 3 місяці "ЗЕленої осені" загинуло більше українських бійців, ніж за весь 2018 рік"
 
Стрічка